..., 94 - 15 июля 2008 01:45

[SIZE=+1][COLOR=platinum]Випадково..знайшла чийсь днев...
Не знаю..чий та...мені подобається!!!!
[COLOR=red]В[/COLOR]улиця
[COLOR=red]Д[/COLOR]овга, широка вулиця. Настільки довга, що губиться десь вдалині великого міста. Більшу частку її займає проїжджа частина: смуга змарнілого сірого асфальту, яку ділить навпіл одчасти потерта і пожовкла від часу нерівна лінія фарби. Все інше – дві тонкі змійки тротуару, що простяглися обабіч дороги. Старанно вимощені чорним каменем, де-не-де потрісканим, або вкритим пліснявою від старості, вони вказують, що цій вулиці далеко не рік, і не два. Вона переживала з тими хто по ній ходив їхні радості і їхні страждання, хвилини щастя і хвилини горя, втрати й надбання... Ця вулиця – мовчазний свідок історії, який знає багато, але ніколи нічого не скаже. Мимоволі захоплюєшся її величчю. Такою пафосною і незрушною.

[COLOR=red]Ч[/COLOR]асом, з-під каменя, або з тріщини пробиваються маленькі пучечки трави ясно-зеленого кольору. Рослинки вкриті товстим шаром дорожнього пилу, що здіймався від колес автомобілів.

[COLOR=red]З[/COLOR] боків вулиця різко обривається стінами парканів, що огороджують двори заможних людей. Нависаючи над нею вони скидаються на стіни середньовічних замків: такі ж високі, такі ж сурові, такі ж похмурі, такі ж сумні.

[COLOR=red]Й[/COLOR]де дощ. Мільйони крапельок монотонно грюкотять по асфальту, по підвіконниках і дахах будинків. На дорозі розлилися калюжі – океани, які відображають в собі сірий образ неба. Вони так близько однин до одного, але й так далеко, що ніколи не з’єднаються між собою. Лише зрідка маленький потічок, вирвавшись з полону матінки-калюжі, тягнеться до її сусідки.

[COLOR=red]П[/COLOR]ейзаж навіває печаль. Думки про щось сумне шкребуться клубком тривоги в душі, намагаючись вирватись на волю. Пуста вулиця, бубоніння дощу... Й не помічаєш, як на тебе находить меланхолія. Свідомість відпливає кудись в країну скорботи і ти, навіть втрачаєш відчуття часу. І, лише, тихий, рівномірний гуркіт крапель води...

[COLOR=red]П[/COLOR]усто. Пусто на вулиці. Пусто на душі. Всі мрії, всі бажання заховались в найвіддаленіших куточках свідомості. Їх в даний момент не розібрати, так глибоко забились вони. Та й не до них зараз. Зараз лише стукіт капель та ця – ніби не жива вулиця.

[COLOR=red]Д[/COLOR]ушу поглинає та окутує, наче непробивна пелена, апатія. Все втрачає сенс. Є тільки ти і ця вулиця. Вулиця скорботи. Скорботи за розбитим коханням, скорботи за бажаннями, які так і не стали реальністю. Скорботи за всім чого нема. Скорботи за всіма кого нема. Ти настільки поринаєш в неї що, здається, крім цього болю, тупого і ниючого, вже нічого й не існує. З'являються й думки про сенс життя. Філософія, яка б в будь-який інший день, в будь-якому іншому місці здавалася б буденною і нецікавою. Але не тут. І не зараз. Тут вона набуває нового сенсу. І здається важливішою за все. За всі турботи, за всі надії і сподівання. Ти починаєш задавати собі такі питання, як «Хто я?», «Звідки я?», «Навіщо я на цьому світі?». Ти задаєшся ними, але не можеш знайти відповідей. І від цього робиться сумніше. Тягар пустоти від цих питань, одвічних питань, питань без відповідей, ще більше гнітить і заглиблює тебе в печаль.

[COLOR=red]П[/COLOR]ідводиш очі до неба. Воно дуже доповнює пейзаж. Таке ж пусте і сіре. Його щільно оповили хмари. Так щільно, що крізь них не пробивається жодного промінчика сонця. Небо дуже низько нависло над землею. Настільки – що, здається, підведеш руку і дотягнешся до цього безтілесного привида. Намагаєшся зробити це. Марно. Воно, як ілюзія. Здається, що тут, але насправді – недосяжно. Краплі падають на обличчя. Холодна вода, ніби розсікає тебе. Вона, ніби проходить крізь тебе, пронизуючи тисячами розрядів. Боляче. Боляче тобі, боляче твоїй душі. Намагаєшся побігти, втікти від цього болю. Не виходить. Тіло не слухається тебе. Опускаєш очі…

[COLOR=red]П[/COLOR]риходять думки про смерть. «Що це таке?». «Яка вона, смерть?». Знову немає відповідей. Але, замість них з'являється бажання жити. Хоч існувати, але, тільки не зустріти б її. Цю стару вершительку долі, яка дасть відповіді на всі запитання, але за це – забере з собою.

[COLOR=red]К[/COLOR]різь пелену апатії і смутку доносяться звуки. Спочатку нерозбірливі, але потім чіткіші. Це звуки життя. Життя, яке вирує десь там далеко. Ти уявляєш, як там метушаться, ніби тисячі мурашок, люди. В когось є свої проблеми, свої наміри… Але вони десь там, за межами світу цієї вулиці. Там – царить буденний хаос. Тут – меланхолічний спокій. Там – сталеві колеса часу підминають під себе мільйони життів. Тут – час взагалі, здається, зупинився. Там – відчуття буденності. Тут – думки про вічність. Складається враження, що всі турботи залишились там, серед того виру подій. Там, десь дуже далеко. А з ними і все життя. Воно ніби оминає цей клапоть простору. Тут воно застигло в очікуванні і, здається, не зрушить з місця вже ніколи…

[COLOR=red]З[/COLOR]акриваєш очі, знову заглиблюєшся в себе... [/COLOR][/SIZE]

• 
• 
•