_Я_ТВОЙ_ЛУЧИК_, 39 - 27 ноября 2008 00:34

Крутила я цю книжку в руках у магазині, та не купила. Вельми страшно таке читати.Розумію, що то вороги коїли, а що думала авторка, коли це писала? Навіщо таку страшилку оживляла?

Розділ 1

Румунка і німець. Ясний ранок

Усьому виною — ряба курка. Крутилася би біля півня, не лізла б у кущі, — і, може, усе склалося б інакше. А так… Ще покійна баба Парася була нелогічно прихильною до рябих — усі помирали своєю смертю, замість із перерізаною горлянкою у каструлі варитися. Що вона про них такого особливого знала?

Того літнього ранку сонце ніби заблукало — усе не йшло, і полохливі кури у дворі удови Орисі дарма метушилися, намагаючись навмання відшукати щось їстівне у траві біля хати. Хазяйка випустила їх ще у сірий світанковий туман, тепер поралася у хаті й ніяк не йшла надвір.

Ряба курка — руда із чорним та білим — кинула дурне діло, почимчикувала у смородину й аж шию скрутила — ти ба: у траві під кущем червоніє велика гладка, мов полірована, кулька. Не інакше, вишня-черешня. Курка без зволікань дзьобнула знахідку — й аж квок від болю: червона принада виявилася твердою, мов каменюка. Курка не здалася. Крутнула головою, наче сто курей з усіх боків уже поспішали відбити в рябої червоний скарб, і знову дзьобнула — моє!

Тим часом удова Орися з мискою в руках вийшла на ґанок, усміхнулася ранковому сонцю — тихо… П’ятий рік тихо, нема війни, а вона оце кожного ранку виходить на ґанок і прислухається, наче раптом світ потьмяніє від димних згарищ і битиме чорним в очі, вуха позакладає від грому близького бою і вона силкуватиметься почути щось важливе і рятівне, та так і не почує, згине, а їй же ніяк не можна — мала Маруська у ліжку солодко сопе, на кого її… Тихо… Пожити би… Восени — двадцять шість, коса — як батіг, руки сильні, очі не згасли, серце щастя просить. Тихо… Наче тихо…

І пішла до годівниці.

— Ціпу-ціпу, ціпу…
Кури заспішили за жінкою, тільки ряба вперто довбала дзьобом червону кульку під смородиною.
— А ну всі докупи мені!
Курей перерахувала, озирнулася — що там ряба під кущем знайшла? Відігнала. Під смородиною присіла.
— Це ж треба… — всміхнулася, червону кульку з трави дістала, від роси обтерла, на розкриту долоню поклала. — А я й не сподівалася…
Укинула кульку в кишеню. І пішла до хати.

У відчинене вікно заглядало цікаве сонце, наче питало Орисю — і як ти тут живеш? А вона би будь-кому перш за все на диван із шафою показала.
Диван шкіряний, спинка з дерев’яною різьбленою поличкою й дзеркалом. Навіть німці з румунами, які у війну в Орисиній хаті таборилися, і ті язиками цокали — мовляв, який же вишуканий диван завівся у звичайній сільській хаті. Поряд із диваном — шафа одежна. Теж із дзеркалом на увесь зріст. Орисі би два віки працювати без зупину, та однаково на такі розкоші не заробити. Усе — бабусине, царство їй небесне.

Ще є стіл. Сама з дощок збила. Дві табуретки й ліжко з панцирною сіткою.

Орися ввійшла до кімнати, дістала з шафи коробку з-під цукерок, присіла біля столу, поклала коробку перед собою, чомусь усміхнулася і зняла з коробки кришку.
— Оце би мені щастя, якби не горе… — Язика прикусила і на ліжко — зирк: чи не розбудила донечку часом.
На ліжку сиділа мала Маруся, терла кулачком чорні оченята, дивилася на матір.
— А чого це ти, Марусю, очі треш? — Орися їй. — Щось наснилося, доню? А, ходи до мами… Поцілую — і все минеться…
Маруся мовчки сповзла з ліжка, ступила два кроки до столу, на відкриту коробку глянула й заклякла — оце диво дивне, краса невидана, мрія чудесна…
— Чого це ти? — Орися їй знову. — Та ходи вже…
Мала Маруся ніби й не чує. Заворожено — на коробку відкриту, а там — розсипані червоні коралові бусинки. Звідки такий скарб? Як мама на буряки — так Маруся все чисто в хаті перебере, і жодного разу коробки від цукерок не знаходила.

До столу дійшла, поруч із мамою на табуретку всілася, а очей від бусинок відвести не може. Одним пальчиком до бусинки дотягнулася, торкнулася і врешті всміхнулася, на маму зиркнула — мовляв, не зникли бусинки, справжні-спражнісінькі!
— Бабусине намисто, — мама їй. Та викладає бусинки з коробки на стіл, нитку довгу з котушки відмотує. — Одного разу нитка розірвалася, бусинки розкотилися, погубилися. Наче щастя відібрали.
Долонею грубою бусинки накрила. Маруся й собі — долоньку на бусинки поклала, прислухається. А мама далі веде:
— Е, ні, думаю… Треба щастя назад докупи збирати. Майже всі бусинки знайшла, а однієї — ніяк… А нині…
Усміхнулася. З кишені знайдену бусинку дістала.
— Рябій курці дякувати. Оце хотіла її сьогодні зарубати, а тепер — хай живе.
І — бусинки на нитку: клац-клац-клац. Маруся підборіддям у стіл уперлася, з намиста очей не зводить. Мама роботу закінчила, нитку зав’язала.
— Буде намисто. Бабуся казали — у кого коралі біля серця, того вночі зірка зігріє. Може, й мені тепер…
Тільки намисто до шиї піднесла, а тут кури надворі як заметушаться. Орися намисто на столі лишила й до вікна:
— Куди?! А, ну кш! Пішли! Пішли…
Від вікна та до дверей.
— От кляті кури!

Вискочила — грюк! Білий світ загасила. Оце тільки й лишилися в ньому — бідна кімнатка з вишуканим шкіряним диваном і дзеркальною шафою, мала Маруся біля столу, а на столі — диво з див, червоне, гладке, мов вовною довго поліроване, коралове намисто.
Маруся закусила губку, озирнулася й обережно простягла до намиста руку. Торкнулася. Ні… Не зникло. До себе потягла. А важке ж! Обережно від столу відірвала, на шию повісила й до шафи.

Стала перед дзеркалом… Очі витріщила, аж сльози бризнули: мамо рідна, чого ж ти таке щастя від Марусі ховала, чого ввечері, коли спати вкладала, не розкрила коробки, не показала хоч би одну червону бусинку, не повідала, як колись клята нитка не втримала важких кульок і розірвалася, тоді б Маруся часу не гаяла і кожного дня не тільки хату і двір обшукала би, а й усе село, певно, всі світи…