sekleta, 55 - 17 апреля 2009 23:24

Книга мого життя розкрилась одного незвичайного дня.
Була весна і Великоднє Свято." - так про своє народження напише Юлія Шнайдер. Сталося це 18 квітня 1960 року, якраз завтра. Аби не переповідати історії з її життя, вміщую тут уривок з автобіографічної повісті "Хризантеми".

Багато знайомих і багато з родин відійшло на той світ…
Пробую словами рятувати їх від забуття, від неіснування…
Пам»ятаю:я мала тоді три, може, чотири роки. У нас бував частіше, ніж інші, товариш батька, урядовець з»…». Батько називав його по імені:Франек.
Пан Франек приносив мені забавки, але я не хотіла ляльок, ні інших забавок, я воліла картини або камінчики, «кльоцки», що з них можна будувати. Також радо слухала казок.
Пан Франек розказував часто казку про дивний край, де ростуть дерева з золотистими листками, де течуть срібнолисті струмочки, де є озера з цвітами водяних лілій…
Приїде золота карета з запряженими метеликами – і ми туди поїдемо. Феї будуть танцювати. У маках буде горіти світло. Карлики нанесуть овочів, золотих помаранч і бананів, солодких бананів…
- Але ти мусиш мене любити, що це все сталося ! Правда, що ти мене любиш?
Мені не подобалося це говорення про любов і все про любов. Ті старші панове постійно говорять про любов, кожен хоче, щоб його любити…А я кохаю тільки матусю і, звичайно, батечка…І казок його не хочу і з ним не поїду туди, де ростуть золоті дерева і солодкі банани…
Раз уліті, щоб мене зацікавити, сказав :»Завтра буде сніг».

Я щось міркувала, що старші не додержують обіцянок, що дітям не говорять правди. Одначе, на другий день ранком, як я подивилась у вікно, падали білі сніжинки… Той пан мав багато труду, щоб сипати з даху паперові зірочки. Мені справді видалося, що падає сніг…
Він знав, що я люблю, коли містечко покрите снігами. Білі доми, білі дахи, білі дерева… Гарно воно, коли на блискучий сніг падає заграва заходу… А вже снігом покриті кущі виглядають, наче фантастичні квіти з Андерсена.

Коли паперові шматочки падали рясно, наче снігові зірочки, він тішився і питав: «Правда, що ти мене любиш ?»

Я не сказала «люблю». Нічого не хотіла йому сказати. Я любила свою матусю більше, ніж фею з казки, ніж ці білі сніги. Мені здавалось, що мою матусю кожний любить, а, може, й він матусю любить. Моя матуся молода, а його - старенька, сива.

.......


Пан, що питав мене «Правда, ти мене любиш?» - не приходив. Мені нічого не казали, але я зачула – хоча тоді мало що зрозуміла – що він, пан Франек, застрілився…
Смерть… Самозгуба… Лишив свою маму, сиву-сиву й одиноку. Щось дуже нестерпуче приневолило його до самозгуби. Лишив своє гарно уладжене мешкання, де все було золоте – як у казці…
Ніколи про цю подію я з батьками не говорила, і о. Грабовинський не вмів вияснити тої самозгуби: чи причиною самозгуби був якийсь американський дуель, чи фінансова криза, спричинена казковою обстановкою, чи туга і те – без відповіді безнадійне запитання: «Чи ти мене любиш ?»

• 
• 
•