sekleta, 55 - 28 апреля 2009 17:30

Трагічна історія української літератури минулого століття. Хтось наклав на себе руки, хтось на Соловках загинув, хтось цілував пантофлю папи.Одних радянська влада розстріляла, інших - німецька. Тому й дивно, що неокласик Віктор Петров дожив до сивого волосся і помер у своєму ліжку. Ця історія настільки неймовірна, що я, почувши її вперше по радіо, довгий час думала, що помилилась. Ніби то мені приснилось таке. Автор "Романів Куліша" був шпигуном? Пардон, радянським розвідником?

Це не могло бути правдою.

Українські митці мусили або загинути в таборах, або емігрувати, або співати про партію. Невже був інший вибір? Вчений, письменник, знавець літератури і археології - може з доброго дива погодитись на кар"єру "подвійного агента". І де ? В середовищі таких як він, митців?

Ніяких пояснень нащадкам Віктор Петров не залишив. Ламайте тепер голову, чому він так вчинив.

Трошки історії.

У квітні 1949 року у Мюнхені за загадкових обставин зник професор Українського вільного університету. Стурбовані колеги звернулись до окупаційної влади, але розшуки нічого не дали. Яр Славутич встиг навіть написати віршоване прокляття за пролиту "Віктора Петрова кров". Друзі почали писати спогади "про найбільшу культурну й інтелектуальну силу еміграції" .

Аж у 1955 році у виданій у Москві книжці "Археология в СССР" знайшлося ім"я радянського археолога В.П.Петрова . Що думали у Мюнхені, коли її побачили?

За наведеними у книзі Віри Агеєвої даними, радянського резидента "вирахувала" англійська розвідка. Довелось тікати з Мюнхена. На Батьківщину.

Чомусь мені огидна ця історія. попри всі симпатії до головного героя. Була у нього своя правда, чи не так? Може, мріяв про мазепинський шлях? Очолити український уряд і "зробити добре для свого народу"?

Не знаю пояснень, і не нам судити.Віра Агеєва наводить достатньо фактів, інтерпретацій, і залишає свободу вибору за читачем: з"ясовувати, чому письменник Віктор Петров перетворився в радянського розвідника маже на вісім років.

По закінченні соєї шпигунської кар"єри Віктор Петров вже не займався літературою.Спротивіла? Нічого нового про Куліша чи Костомарова не написав. Жодної сторінки художньої прози. Займався тільки археологією. В якості наукового працівника Інституту арехіології Академії наук УРСР.

На схилі літ він знову захищає кандидатську дисертацію( розвідницькі заслуги оцінили, а от звання доктора наук повернути не захотіли). 72-літнй пошукувач складає кандидатський мінімум:з історії партії, з іноземної мови. Знання німецької оцінили екзаменатори на "добре", вимова не сподобалась. Анекдот, чи не так? Людина, яка мала звання офіцера німецької армії, знала мову недостатньо для радянських екзаменаторів.

Трохи романтики в цій шпигуноманії: багаторічне кохання пов"язувало Віктора Петрова і дружину Миколи Зерова Софію. На схилі літ вони побрались.

Цікаво, що кожного року, на іменини Софії, Віктор Петров дарував їй коробку шоколадних цукерок, на згадку про якусь романтичну подію в 30-му році, коли коробка цукерок впала зі столу і цукерки розсипалась на підлозі. .. "Неизменно все дни и каждый день насыщены для меня мыслью и памьятью о Тебе". Якщо надіслати цукерки не виходило, Віктор просив кохану купити коробку " в борг". Щось надзвичайно інтимне і дороге для них було пов"язане з тими цукерками.

Віра Агеєва наводить у своєму дослідженні (до речі, це праця з літературознавства) уривки з їх листування. Запитання про плаття, здоров"я, поради завести кота чи викликати дівчину з контори по знищенню мишок ( тут меркантильний інтерес, Софія зберігала архів покійного чоловіка, і архів Віктора Петрова), запевнення про матеріальну підтримку і допомогу... Таке кохання минулого століття, романтично-лицарське. В ньому лицарства вбачаю набагато більше, ніж в шпигунських пригодах резидента радянської розвідки Віктора Петрова

• 
• 
•