sekleta, 55 - 31 мая 2009 23:46

Яблуневі хроніки - 3
Продовжую розповідь про те, як ми господарювали в прадідівському садку. Прадід наш, дід Сєргей, мав темне, як для радянської влади, минуле. Він умудрився потрапти в полон ще у першу світову, і не де небудь був у таборі військовополонених, а в самій Австрії. В полоні його навчили читати-писати, а ще - вклали у голову кілька абсолютно несумісних з соціалістичним господарюванням ідей.

Одна з них - садити садки. В Європі прадід побачив, що люди всюди садки садять. А українці чи гірші?

Правда, радянська влада не дуже підтримувала європейські прагнення селянства, але прадід не здавався.Садив, щеплював і перещеплював, дід теж підхопив естафету, а тато наш - додав нових дерев у садок. В результаті, ми маємо груші, яблуні і горіхи навколо хати, але дерева ці - трохи застарі, як для нормального садівництва. Кілька груш і яблунь вже всохло, на їх місці - порожньо, і хоча ми не рвались засаджувати садибу так щільно, як прадід , треба подивитись правді у вічі. Останній раз ми садили дерево в 1993 році. Яблунька "Айдаред", і вона не принялась. Хм, навряд чи прадіду це сподобалося б! Не яблунька, яка не принялась, бо всяке ж буває, а наш садівничий ентузіазм!

Зате садок ми любимо, і садибу нашу також. Бо це - такий собі зв"язок між предками і нами.

Приємно рвати ягоди з черешні, яку посадила наша баба, як тільки прийшла невісткою на цю садибу ( Мамцю ж моя, це скільки тій черешні років? Я не вірю, що вона така стара).

Приємно, що горіх біля хати росте з кореня старого горіха, посадженого ще прадідом.

Приємно, що ми нарешті доклали своїх п"ять копійок в цю садкову епопею. Виключно, через підривну діяльність мого кума Роми.

• 
• 
•