sekleta, 55 - 12 августа 2009 16:52

Як треба було вже їхати з милої моєму серцю Лисогірки, хотіла дуже набрати грушок побільше, так, наче з тією грушкою їхав би зі мною весь наш садок . Не тільки садок, а й вигін, займисько, наша хата... І так розстроїлась, коли брат подзвонив і сказав, що не може мене забрати. А в автобус що візьмеш - десяток яблук хіба.
Тепер оселилась в місті на цілий тиждень, сиджу за роботою і плачу.
А яблука без мене падають з папірки, і грушки теж.
Я ж пам"ятаю їх, ті жовті грушки, скільки сама живу.
Яку б роботу я не робила, в які краї не потрапила б, не в змозі затримати дозрівання грушок. Щоб дочекались мого приїзду.
Час не зупиняється.

• 
• 
•